З 2015 року працює в медіа. Професійну журналістську діяльність розпочала на інформаційному порталі «Сайт міста Слов'янська». З 2017 року працювала журналісткою, операторкою та монтажеркою в інформаційному агентстві «Новини Донбасу». З жовтня
2022 року - кореспондентка ДП «Мультимедійна платформа іномовлення України» (телеканал FREEДОМ).

Переможниця конкурсу журналістських робіт «Честь професії» у номінації «Найкраща аналітика в локальному медіа» за матеріал «Шахти. Невидимий фронт Донбасу». У грудні
2023 року стала переможницею обласного конкурсу «Жінка Донеччини». У червні 2025 року Президентом України Володимиром Зеленським нагороджена орденом «За заслуги» ІІІ ступеня.

- Де ви працюєте зараз і з якого року?

- У Херсоні. Зараз я постійно живу і працюю в Херсоні. З 2022 року, одразу після звільнення міста.

- А почали працювати в якому місті?

- Почала працювати у своєму рідному Слов'янську. Десь з 2015 року я працюю журналістом, і працювала в Донецькій області раніше.

- А що тоді відбувалося у вашому місті?

- Так сталося, що прийшла я в професію вже після початку російсько-української війни. І, в принципі, всі теми, які я охоплювала, все, над чим працювала, так чи інакше стосуються війни: звільнення, окупація і звільнення мого рідного міста. Звичайно, я тоді її там переживала в 2014 році після подій, які спіткали нас всіх, захоплення і звільнення інших міст.

Війна взагалі залишає такий великий важкий слід. І це так чи інакше буде нас ще переслідувати дуже багато років, як втрачений дім, як і соціальні проблеми, і загибель когось з членів родини, з твоїх друзів, травми, важкі події, руйнації. Це дуже довготривала історія.

- Що у вашій роботі люди романтизують, але цього не варто робити?

Я чула таку думку, що «це так круто, це пригоди, нічого собі, як там тобі щастить», і все таке.

Але насправді це дуже важко, більш морально важко, тому що це твоє постійне травматичне зіткнення зі смертю, горем. І дуже важко взагалі в цьому перебувати. А журналіст має бути беземоційним завжди, але так не стається. Так чи інакше, ти постійно пропускаєш всі історії через себе, як би тобі того не хотілося. Але так виходить - задля чесного матеріалу, задля правдивого матеріалу. І, звичайно ж, це залишає на тобі моральний відбиток.

- Коли ми говоримо про романтизацію саме воєнної журналістики, ми все ж таки говоримо про цивільних людей на війні. Що романтичного люди знаходять у цьому?

- Можливо, це більш пов'язано якраз з військовими. Можливо, так, хто його знає. От для мене, наприклад, це велика честь - спілкуватися з військовими, брати в них інтерв'ю, показувати їх роботу, робити їх як би людянішими. Так, розказувати про кожного з них, бо вони платять занадто високу ціну задля того, щоб ми всі продовжували жити своїм життям. Взагалі все, що зараз існує, відбувається завдяки їм. Так сталося, що ми живемо в такий період історичний, і вони роблять таку роботу - пишуть історію, а я маю можливість це фіксувати.

- Давайте поговоримо про страх. Відчуваєте страх, коли дізнаєтеся, що вам завтра треба їхати на якусь позицію?

Ну, не боїться тільки дурень насправді. Тому що страшно завжди, бояться всі, але коли ти перебуваєш у процесі зйомки, страху як такого немає, він більш присутній не за власне життя, а за оточуючих. Тому що для того, щоб ти потрапив на якусь позицію, для тебе виділяється супровід, і ти відчуваєш відповідальність, що не дай Боже, щось станеться, то ці люди задля тебе, через тебе взагалі ризикують життям, і їдуть для того, щоб тобі показати певні позиції, для того, щоб ти зробив матеріал.

Страх, може, потім є, тому що коли закінчуються зйомки, я починаю аналізувати, дуже багато думати. І я боюся не нанести людині травму, наприклад, якимись питаннями. Тобто я дуже обдумую, що, як я правильно запитую для того, щоб не травмувати людину? Тому що досвід у кожного свій - різний, пережитий. Так само у кожного різні історії.

А потім ще починається аналіз. Особисто у мене - я починаю думати: «А якби там сталося отак от, от якби там дрон влетів, наприклад, в машину, або ще якась така історія». І розумію, що в мене недостатньо нормальна фізична форма для того, щоб нормально з цього виплутатися, що над цим потрібно попрацювати. У кожного з нас зараз мають бути навички надання домедичної допомоги обов'язково. І ти постійно над цим працюєш, відточуєш, щоб бути готовим до будь-яких ситуацій.

А страх був взагалі. Якщо так говорити, то, в принципі, накопичення отакого якогось твого пригніченого стану відчувається: якесь вигорання, і втома, мабуть, психологічна. І буває таке після певних історій, які я побачила на власні очі. У мене кілька таких тригерів було, після яких ти сидиш, і тобі реально буває страшно виходити на вулицю, і в тебе постійно це є.

А вперше мене так «попаяло» - коли один з перших таких масованих, страшних обстрілів центральної частини Херсона відбувся в грудні 2022 року. Просто біля площі «накрили» сильно «градами». Коли ти приїжджаєш на зйомку, все залито кров'ю. Там було дуже багато жертв. Це супермаркет центральний біля площі. І я побачила машину, яка виїжджала з перехрестя на основний проспект. Вона стояла майже згоріла, з неї діставали загиблого чоловіка, а поворотник ще був включений. І оця машина там ще якийсь час стояла.

А в мене тоді з'явився такий страх, який я тільки потім змогла «спіймати» - чого мені, що не так? З'явився страх отак от у машині загинути, бо для мене це дуже страшна смерть, коли ти можеш згоріти заживо.

Потім навесні ми приїхали, вже він вважався більш небезпечним районом. А зараз про нього більше знають, тому що це район Корабел - острів, який тільки мостом з материковою частиною Херсона сполучається. Зараз цей мост розбитий КАБами, через нього ще можна проїхати. На той час - весна 2023 року - перед цим мостом зупинка громадського транспорту, таке кільце. І приїхали туди багато: і журналісти, і правоохоронці, і рятувальники, і медики.

У росіян постійна тактика повторювання - тобто коли вони «накривають» знову, і знову, і знову те місце, вичікуючи, коли приїдуть якомога більше людей, і «накривають» знову для того, щоб більше було жертв. От ми якраз потрапили під такий випадок, всі разом лежали на землі під парканчиком, очікували, коли зупиниться обстріл. Загиблих людей на зупинці не встигли ще забрати, їх просто накрили і навіть не встигли вивезти, й у когось з них задзвонив телефон. І це було дуже для мене щемко, тому що на його місці, в принципі, може опинитися будь-хто. Людина чекала автобус для того, щоб їхати по своїх справах далі. Їй телефонує, може, друг, запитати, де він, що з ним. А людини вже немає в якийсь момент. Це страшно, і залишило дійсно на мені такий відбиток. Тому що спочатку, коли це все відбувається, коли ти працюєш, ти більше все таки на адреналіні, потім тебе вже починає «відпускати».

- Тобто більш страшно не під час зйомки, а потім?

Так, вже потім «доганяє», і по-різному «доганяє». У кожного по-різному це буває. Якось так відображається. Я просто зараз живу... 2022-2023 рік - це артилерія, РСЗО, міномети, танки. Зараз в Херсоні дронів дуже-дуже багато. Тобто ситуація постійно змінюється. Порівнювати 2022-2023 рік не можна з тим, що відбувається зараз. І коли ти живеш у такому місті, там, де будь-яке пересування - як рулетка, то в якийсь певний момент тебе дійсно «трошечки "нагрібає"». І буває таке, що потрібно пересидіти трохи, тому що боротися зі страхом необхідно. Необхідно чітко пересуватися, чітко виконувати свою задачу, знати, як правильно реагувати, і не піддаватися страху.

- Ви приїжджаєте на місце обстрілу, виставляєте кадр, натискаєте «запис». Що в цей момент відбувається? Які відчуття?

Відбувається робота. Завдання твоє в першу чергу - це максимально правдиво показати все, що відбувається, показати війну, як вона виглядає. Але ж тут найголовніше - не нашкодь. І це такий внутрішній обов'язок - постійно нічого не пропустити, все розказати. Особисто в мене дуже багато в архівах неопублікованого взагалі. Якщо говоримо про, наприклад, обстріл, ясно, що не публікуються об'єкти, які не можна «світити», чи ще щось таке, а по факту знімаєш ти абсолютно все, а вже потім інше питання, що ти будеш публікувати.

Якщо наслідки обстрілу, то тут величезне питання до етичних аспектів, бо не має людина дізнаватися про загибель свого родича з новин. Тобто ми не можемо показати обличчя загиблого. І це, якщо чесно, для того, щоб показати масштаб трагедії, навіть не обов'язково.

Коли показуєш, наприклад, кухонну шафу, чи елементи якісь кухні в повністю знищеному під'їзді, коли воно оголюється, і ти бачиш чиєсь життя і хто там жив, - ти це якось особисто сприймаєш, і кожен так сприймає. І хто подивиться потім, як і за кордоном, в тому числі, його це навіть більше торкнеться, аніж вигляд мертвого тіла, наприклад. Краще показати руку, яка стирчить. Були у нас такі історії, і ми всі пам'ятаємо після звільнення Бучі оці кадри, які розлетілися, - там, де просто рука, з браслетом, з манікюром мертвої людини. Мені здається, це несе більший вплив, ніж такі якісь жахіття.

- Чи є місце етиці на війні?

Ну, звичайно, є. Як такі, як я вже сказала, наслідки ми показуємо, так, і давно, всюди. Ти не можеш відокремлювати. Тобто потрібно постійно думати перед публікацією, завжди.

- А що для вас гірше? Не зняла, не встигла доїхати, не встигла щось побачити, чи зняла і не опублікувала?

Страшніше не зняти, звичайно. В архівах багато того, що поки не публікується. Можливо, потім це буде публікуватися. У нас зараз якраз такий історичний період, ми все одно стаємо такими... як би це висловити: від документування ти не втечеш. Тобто журналісти зараз стали якраз отаким рупором, і як би там не хотілося це відокремлювати, на даний момент це дуже важко зробити. Бо фотографії моїх колег будуть надруковані в підручниках історії обов'язково. І зараз наше головне завдання - це максимально чесно виконувати свою роботу для того, щоб передати повністю все, що відбувається зараз, і задокументувати перш за все.

- Ви кажете, що дуже багато знаходиться в архівах. А є такі матеріали, які ви вважаєте історичними і які має побачити кожен українець, але українці поки що цього не бачили?

- Як сказати... зараз здебільшого в мене не публікуються певні історії людей. Я так для себе обрала, - от, наприклад, в Херсоні кожна людина має таку історію, про яку можна і книгу писати, і фільм знімати, абсолютно точно.

Кожного так чи інакше торкнулася взагалі війна, і що люди пережили в окупації, що вони переживають зараз - це дуже важкі історії. І буває таке, коли ти приходиш, наприклад, наслідки обстрілів знімати, спілкуєшся з людиною, вона тобі розказує, але в якийсь момент вона починає тобі виговорюватися, тому що бачить в тобі не камеру, а людину. І вона починає тобі розказувати про своє життя, про те, що пережила, все інше. І я собі так обрала, що не можу собі дозволити користуватися такою слабкістю і робити з цього потім хайповий матеріал, наприклад. Вже потім можу з людиною обмінятися контактом, а потім вже з нею говорити, обговорювати, наскільки вона буде погоджуватися про це говорити публічно.

Багато таких історій, багато людей. Вони і полон пережили, і катування пережили, і загибель своїх близьких. Багато всього.

- Що відбувається з правдою, якщо журналіст не приїжджає на місце, де сталася якась подія? Вона дійде до людей якимось іншим шляхом?

- А як вона може дізнатись, якщо її нормально і правильно не зафіксують? Зараз багато якихось Telegram-каналів, які користуються тим, що люди знімають. Це одна історія, про це взагалі можна дуже довго і окремо говорити.

Але ми протистоїмо величезній російській машині пропаганди, яка працює вже десятиліттями. І ми не маємо права дозволити їм перекроїти і показати зі свого боку. От це наш обов'язок - показувати так, як воно відбувається насправді, нашими очима, всередині.

- Тобто воєнний журналіст - це людина, яка збирає докази, а потім завдяки їм може змінитися перебіг подій, історія?

Кожен же ж мріє зробити фотографію, яка зупинить війну, як казав Макс Левін. Звичайно, є сподівання. Ми маємо робити, і своєю роботою в тому числі, все для того, щоб (війна - ред.) завершилася нашою перемогою. Я все одно в це вірю, бо завдяки роботі і журналістів зокрема, яка висвітлюється на весь світ, стають відомими як героїзм наших українських військових, так і злочини російських окупантів.

- Який кадр для вас важливіший - емоційний чи точний?

- Хочеться, звичайно, все. Не завжди є вдача його взяти. Ну, емоції так само бувають різними. Так само на місцях обстрілів, наприклад, не завжди ти можеш знімати емоції людини, тому що відчуваєш, що лізти до неї в душу з камерою, коли вона у такому складному психологічному стані, - це нечесно.

Тим більше, що ми всі зараз живемо в часи, коли кожен може опинитися у такій ситуації, зазнати обстрілу свого житла, і все інше. І коли живеш в Херсоні, це постійно відбувається, ти постійно ставиш себе на місце людей навколо.

Я так для себе обрала: не їздити ротаціями і перебувати постійно на місці, для того, щоб більше розуміти людей. Там дуже швидко змінюється ситуація, і там у кожному районі ситуація зовсім інша. І мені особисто легше розуміти їх більше зсередини. І вони до тебе інакше ставляться - місцеві мешканці. Тобто вони вже тебе як за свою приймають і більше тобі довіряють, тому що розуміють, що я разом з ними переживаю цей обстріл, чи цю ніч важку, чи так само доїжджаю через дронові тунелі під дронами для того, щоб з ними поспілкуватися. Вони це розуміють і краще до тебе ставляться.

Тут є мінус, звичайно, тому що відчувається, як сильно замилюється око. А замилюється, я думаю, воно зараз у всіх журналістів. Тому що те, що тебе дивувало і захоплювало рік тому, зараз чимось таким буденним здається. Але насправді все, що стосується війни, - це вже окрема індивідуальна цікава історія. І не буває такого, що вони всі якісь «заїжджені».

- Розкажіть мені щось «на херсонському» - те, що зараз зрозуміє тільки мешканець Херсона.

- «Приліт», «вихід». Звичайні терміни, які стосуються обстрілів. Місцеві всі навчилися відрізняти вид озброєння по звуку. Це і діти вже знають, і пенсіонери вже знають. Вони розрізняють, коли РСЗО працює, коли працює артилерія, коли міномет, коли танк, коли немає «виходу» з лівого берега, ти його не чуєш, чуєш такий характерний вибух, то, значить, дрон. Де саме приблизно. А відрізняється і через сезонність так само. Відлуння йде від будинків, коли є вітер, коли нема вітру, коли є дерева з листям, коли нема. Дерева з листям - це взагалі спасіння, зараз всі дуже чекають, коли листя розпуститься в Херсоні, тому що під деревами ховають автівки.

А зараз останні тижні дуже посилилися атаки саме на автівки, парковки. Місто, по суті, як на долоні у росіян, тому що з дронів вони все бачать. І місто уходить під землю потрохи повністю - лікарні вже під землею, жінки народжують в укриттях. Пологовий будинок повністю сучасний, обладнаний, під землею. Дитяча лікарня так само під землею. Під землею ти можеш подивитися виставу обласного театру імені Куліша - він працює.

І люди дуже «голодні» на культуру, бо вони звикли жити культурним життям. Вони дуже охоче ходять на концерти, коли і стендап-коміки приїжджають. Це все в укриттях відбувається - концерти, заходи, виставки. Поетичні вечори літературні у нас є. У нас під землею займаються спортом, тренажерні зали, йога. Діти займаються, є дитячі центри, працюють дефектологи, психологи, уроки англійською будь-чого.

Це під землею, а на поверхні все обростає сітками, які розростаються, тунелі. І вони дійсно рятують від дронів. Дуже багато таких випадків було.

- Тобто Херсон - це місто, в якому вистави дограють до кінця, фільми і виступи можна подивитися до кінця?

- Так. І я якось до того звикла. Око замилюється все-таки, і ти якось так звик. Буває, друзям говорю, як пройшов мій день, що я зранку працювала на наслідках обстрілу, бігом перевдяглася, бронік скинула, побігла, тому що виставу хотіла подивитися дуже. Я ще в театрі побула, потім з друзями ми пішли в кафе, і я це якось так розказую, як буденність. А вони: «В сенсі? Тобто в Херсоні таке є?» Кажу, звичайно, тому що по суті люди настільки адаптувалися, життя продовжується, вже просто адаптоване під реалії. Там працюють і кав'ярні, і ресторани, і доставка, працює таксі «Уклон» абсолютно спокійно, салони краси, - все є, все продовжує жити. І відкриваються навіть нові заклади. Життя вирує. Є нюанси, як то кажуть, просто страшні.

- А воєнний журналіст - це для вас робота чи вже спосіб життя?

- Так сталося, що я почала працювати журналістом вже після початку російсько-української війни. Тому все, що стосується війни - про що я знімаю і пишу. Раніше це стосувалося Донецької області, зараз вже і Херсон став мені як рідне місто. Це усвідомлений вибір. І навіть от якщо захочеться, коли ти вже вигориш, і тобі захочеться змінити сферу - писати, наприклад, про культуру, знімати ще якісь інші теми, то від війни все одно не втечеш, тому що так чи інакше це все одно буде стосуватися війни.

- Ця робота у вас щось забрала?

- Робота - ні. Робота - не можу сказати. Війна забрала дуже багато друзів. На жаль, дуже багато загиблих. І це як колеги, як і мої друзі, які пішли добровольцями або продовжили просто служити, як служили і до того. І, на жаль, дуже багато номерів в телефонній книзі, які ти не можеш ніколи видалити, тому що їх вже немає з нами.

Звичайно, життя забрала (війна - ред.), тому що я не можу нормально жити у себе вдома. Я була одразу в 2022 році змушена все перевезти - в мене дитина, я перевезла родину в більш безпечне місце. Звичайно, багато чого забрала саме ось повномасштабна війна.

- А що подарувала робота?

Зв'язки, друзів, звичайно. Бо як би там не було, це все страшно, але все одно є і нові знайомства, нові друзі. Ми бачимо, що і в цей період часу хтось і одружується, хтось і дітей народжує. От, наприклад, якби не повномасштабна війна, я би ніколи раніше не могла подумати, що буду працювати в Херсоні. Там в мене тепер багато друзів, моїх колег. У нас дуже-дуже класна медіаспільнота, які разом, як одна родина. Немає якоїсь конкуренції, що можна подумати про журналістські кола. Ми один одному допомагаємо, ми об'єднуємося, ми можемо разом виїжджати, разом не так страшно. Наприклад, ми можемо об'єднатися в якісь експедиції по області, поїхати разом. І вони мене дуже сильно підтримують, бо я не місцева, мені було спочатку в чомусь важкувато, я звертаюся постійно: «А оце хто? Розкажіть про нього». Такі моменти з контактами дуже сильно допомагають мені.

- Згадайте ваш перший репортаж у Херсоні.

Це, звичайно, історична подія - звільнення міста, деокупація.

- Як це було?

- Я потрапила в Херсон 14 листопада, вже через кілька днів після того, як українська армія звільнила, зайшла в місто. Я дуже пишаюся, що була дотична до того і могла розділити з людьми цю радість. Я сама пережила окупацію в 2014 році. Це не можна порівнювати з тим, що потім в 2022 нас спіткало, але у мене є певне розуміння цієї радості, коли ти бачиш нарешті прапор, наш, український, коли ти можеш говорити українською мовою, коли ти можеш видихнути на повні груди.

І навіть зараз всі херсонці, з якими я спілкуюсь, абсолютно всі, і кого знаю, і кого не знаю, і просто рандомно на вулиці, коли ти спілкуєшся з людьми, опитування якесь робиш чи щось таке, - вони всі досі говорять про те, що їм значно легше зараз під постійними обстрілами в таких страшних реаліях жити, аніж було в окупацію. Вони всі щасливі, що там немає російської армії, і місто звільнене.

- Згадайте момент, який у вас закарбувався після деокупації.

- Коли бачиш оцю феєрію, коли люди настільки щасливі... там така була атмосфера щастя суцільна, і вона тривала дуже-дуже довгий період часу. Звичайно, люди настільки щасливі, раді тебе бачити, вони тебе так обіймають, як рідну людину, тобі розказують усе на світі, і така теплота. Херсонці - вони дивовижні люди в цілому. Всі дивовижні. І задля людей ти там і залишаєшся, і працюєш постійно.

- Згадайте найекстремальніший момент в кар'єрі.

Дивлячись що можна назвати найекстремальнішим. Особливо згадується, звичайно, робота під час підриву дамби Каховської ГЕС, коли затопило значну частину Херсона, все перебувало у воді. Тоді, звичайно, були умови роботи важкі і складні.

Було таке, що я готувалася до прямого включення. Ми плаваємо на човні, на вулиці. У мене човен на рівні даху будинку - тобто там дах отак от стирчить. Я бачу газову трубу, яка зверху проходить. Це ж приватний сектор, ми там і тварин діставали, рятували, і з волонтерами так само співпрацювали, чим ми по ходу справи могли їм допомогти.

Готуємося до прямого включення. Думаю, Боже, так красиво буде, якщо я з човна покажу, який тут рівень води, і розкажу це все. У той час в мене був ще оператор, я пришвартувалася трошечки під шовковиці, в тіньочок, сиджу, чекаю, і починається обстріл недалеко від нас. Ми прямо бачимо, як воно пролітає. І там трошечки вище будинки, я бачу, в який будинок прилітає. Уламки сипляться об паркани, там, де ми.

Ми починаємо швидко тікати з цього місця, щоб зайняти хоча б більш-менш безпечне положення, натикаємося на паркан стирчащий, проколюємо човен. А я не вмію плавати, на мене поверх мого бронежилета надягли турботливо ще оцей надувний. Це ж спека херсонська, південна. Я бігом за те, щоб не дай Боже, з технікою нічого не трапилося. Не дай Боже - це ж було найголовніше у нас. І повз пливе човен залізний, моторний, з місцевими мешканцями, які постійно так само і вивозили, і людей евакуювали, забирали. І вони трошечки призупиняються, нам кричать, що там обстріл, не пливіть туди. Ми кажемо, ми знаємо, ми пробили човен. Врешті-решт цих всіх перегукувань вони нам кидають трос, витягають нас, я це все знімаю. «Іде» знову наступний снаряд, я прям бачу, проводжу камеру, куди він влучив, - там іде вже дим, уламки сиплються.

І місцевий мешканець мені кричить: «Слава Україні! путін (слово «запікали»)! Це просто херсонці, от що сказати? Врятували нас. Ну, «включку» довелося перенести трошечки, вийшло вже потім.

- Хотілося все покинути і завершити?

- Рано чи пізно завжди приходить такий момент, тому що психологічне навантаження завжди присутнє, і в якийсь момент ти розумієш, що «не вивозиш». Звичайно, воно буває, але ти перечікуєш трошечки, і по-новому в бій, тому що відчуваєш зобов'язання, що ти маєш продовжувати працювати будь-що, і продовжувати знімати, фіксувати, і розказувати про все.

- Закінчить фразу: «Я там, щоб...»

- Я там, щоб світ знав правду.

- Чому світ не має права не знати про те, що відбувається зараз в Україні? Чому це для них так важливо, на вашу думку?

Для країн, які по сусідству з нами, варто дивитися на нас і готуватися до можливих ескалацій, загострень. Бачите, ніхто ж раніше не міг подумати, що Україна, якій давали, умовно кажучи, два-три тижні, - і зараз наші військові їдуть в інші країни для того, щоб передавати там свій досвід.

- Воєнна журналістика - це про що?

- Це робота в пристосуванні, можливо, до реалій більше, якось так. Ми постійно маємо вчитися, постійно маємо вести моніторинг всіх подій, які відбуваються. Для того, щоб опинитися там першому і зачепити конкретну тему, ти маєш бути в курсі повної картини всіх новин взагалі, що відбувається у світі, в політиці, і всюди - завжди. І ти завжди тримаєш руку на пульсі.

- Воєнна журналістика - це про героїзм?

- Ні.

- А про що?

- Це про те, щоб показувати героїв. Я, може, повторюся, але це дійсно велика честь - мати таку змогу, нагоду фіксувати і розказувати світу про те, що відбувається у нас, і про наших військових. Особливо це важливо, коли зараз є певна в суспільстві, дуже неправильно буде сказати «втома», - не люблю, коли так говорять, але все-таки більше сприймаються якісь цифрами, якась статистика, - кількість загиблих, кількість поранених, ще таке. Але кожна ця цифра - це окремий всесвіт, окрема людина. І важливо показувати от цю людяність, показувати історію конкретно кожної людини.

Публікацію підготовлено в межах проєкту «Стійкість і добробут українських медійних фахівців у воєнний час» (ReWell-UMedia)