Сьогодні ми говоримо з Андрієм Цаплієнком - одним з найвідоміших українських воєнних журналістів, письменником. Він висвітлював майже всі великі конфлікти останніх десятиліть: від Афганістану, Іраку та Колумбії до нинішньої повномасштабної війни росії проти України.

Андрій довгий час працював на телеканалі «Інтер», а з 2014 року став спецкором ТСН (канал «1+1»). Автор кількох книг, зокрема «P.S.», «Стіна», «Книга змін». Заслужений журналіст України, багаторазовий лауреат премії «Телетріумф», започаткованої у 2000 році Національною радою України з питань телебачення і радіомовлення.

- Пане Андрію, доброго дня! Я ознайомилася з вашою біографією: ви були автором і ведучим «Спецкора», і я ще відтоді пам'ятаю вашу діяльність. Розкажіть, що у вашій роботі люди романтизують, але цього не варто робити?

- Питання у тому, що робота військового кореспондента романтизована самими медіа, і - як би це правильно сказати? - інформаційною індустрією. Фільми, книги тощо. Навколо роботи військового кореспондента був зроблений такий собі ореол романтики, ризику, постійної зміни обставин, у яких знаходиться людина.

Все це, можливо, й правда, але романтизувати не варто, тому що це ризикована робота. Не завжди вдячна. Робота насправді для тих, хто хоче змінити життя інших людей на краще. Це, в принципі, й є ідеєю роботи військового журналіста, військового кореспондента, який їде кудись до «гарячої точки». А змінювати життя людей на краще не завжди виходить. І тому в роботі журналістів романтики 10 відсотків, а 90 відсотків - це копітка робота. Важка, пов'язана з плануванням, написанням сюжетів в екстремальних умовах.

І, головне, чого не варто робити... Ви знаєте, я думаю, не варто ризикувати собою, своїм життям заради моменту слави. Дуже багато людей прийшли в професію військового кореспондента, - як сказав мій хороший товариш Єфрем Лукацький, відомий український фотограф, - багато людей приходять у професію, розуміючи, що тут легко «зробити собі ім'я на війні». Але якщо так думати, то ти професіоналом ніколи не станеш. Питання не в тому, щоб «зробити собі ім'я», а в тому, щоб максимально правдиво, чесно і точно розповісти історію. Ти їдеш на фронт, їдеш у будь-яку гарячу точку для того, щоб насамперед розповідати історії. Це перше. А головне - завжди має бути підтекстом, десь на підкірці, на підсвідомості, бажання змінити цей світ на краще. Інакше воно не працює.

Ви сказали, що часто ця робота невдячна. Чому?

- Часто буває, що матеріал, поки ти його знімаєш, застаріває. І вже не має великої цінності. А ти для того, щоб його зняти, ризикував, і тобі постійно хочеться видати все, що ти зняв. Усе, що ти зняв, ти вважаєш цінним. Але бувають ситуації, коли воно втрачає цінність і втрачає значення, або ситуація міняється дуже швидко. На війні все дуже швидко міняється. І тому цей матеріал йде в архів, і, можливо, колись буде використаний. Це перший момент, скажімо так, один з моментів, коли ця робота не завжди вдячна.

А другий момент - це те, про що я сказав: ти хочеш, щоб світ змінився на краще. Твоя робота, взагалі, як кореспондента, військового кореспондента, націлена на те, щоб війна зупинилася. Будь-яка війна, яку ти знімаєш, яку ти висвітлюєш. І коли ти розумієш, що твій репортаж не спрацьовує так, як ти хочеш, так, як ти це бачиш, - немає реакції, немає змін, - бувають моменти такого, я б не сказав, що відчаю, але ти починаєш задумуватися, починаєш сумніватися в корисності того, що ти робиш. Таке буває. І я думаю, що через такі кризи проходять, у принципі, всі військові кореспонденти.

Так що це звичайна ситуація. І ти постійно думаєш про те, чи правильно ти щось робиш, чи не наражаєш на небезпеку тих людей, з ким працюєш. Це особливо стосується нашої війни.

Спробую пояснити. Є правила журналістики. Так сталося після Другої світової війни, що для того, щоб максимально об'єктивно висвітлювати війну, журналіст має стати «над війною». Такі правила. Вони існували і діяли для того, щоби глядач, аудиторія могли самі зробити висновок, на чиєму боці правда.

Але у випадку війни, яка сталася в Україні, все зрозуміло. Тут немає, скажімо так, двох правд. Усі розуміють, що правда на боці України, правда на боці країни, яка зазнала агресії, брутальної агресії. Правда на боці України, стосовно якої щодня коються воєнні злочини. І цих злочинів вже зареєстровано більше ста тисяч! Сто тисяч воєнних злочинів! І тому немає правди, яка «посередині»: на тому боці, на боці росії, на боці агресора немає правди. І це треба усвідомлювати.

І от коли журналіст виїжджає на роботу з українськими військовими, він може дуже часто наражати людей на небезпеку, висвітлюючи ті чи інші моменти, які цікаві з точки зору інформації, з точки зору журналістики, репортажа, але тим не менше вони можуть наражати на небезпеку тих людей. Тому що елементарно можна вичислити позицію, де знаходяться бійці, або вичислити їхні імена, дізнатися адреси їхніх родин, наприклад. Це теж небезпека. І тому ти постійно зважуєш інформаційну цінність свого репортажу і ту небезпеку, на яку ти можеш наражати людей, про яких знімаєш репортаж. Ця дилема постійно існує.

- Ви сказали, що на нашій стороні правда. А що стається з правдою, якщо воєнний журналіст не приїжджає або не встигає зафільмувати?

- Є такий цинічний вислів: якщо подія не знята, її не було. Насправді я вважаю, що все, що зараз коїться в Україні відносно війни, - це великий воєнний злочин російської федерації. І цей злочин має бути зафіксований як доказ. Навіть не як репортаж - як доказ. І цей доказ одного дня має спрацювати. Ті люди, які скоїли цей злочин, мають бути покарані. Не сьогодні, не завтра, - колись. Але одного дня правосуддя має прийти до них. І тому кожен кадр, кожен злочин, кожен вибух, кожен удар по мирних жителях України, я вважаю, має бути зафіксований. Просто виходячи з того, що колись люди, які кинули цю конкретну бомбу, запустили цю ракету, натиснули на кнопку, мають бути покарані.

- Чи був момент, коли ви подумали, що це краще не показувати? Якщо так, чому?

- Такі моменти постійно бувають. Наприклад, коли ми знімали фільм «Абсолютне зло» про злочини російської федерації, які були скоєні в перші місяці війни. Ми виїжджали на точки, на звільнені території під Києвом, і заходили в «розстрільні підвали», де були люди, розстріляні росіянами. Розстріляні просто в обличчя або в потилицю. І в мене був сумнів, чи варто це показувати. Я пригадую одне з наших селищ під Києвом, в якому була навмисно викопана яма, і в цій ямі були розстріляні люди. Тобто яма була викопана під цей розстріл. І потім тіла були так присипані... не повністю. І це було явно зроблено, як щось нереальне. Як щось таке, чого не може і не має тут бути. Як кадр з якогось фільму жахів. Але це були не жахи, це були реальні ситуації, реальні люди, реальна яма, реальні тіла, які місяць тому ще були живими людьми і мали своє життя і свої історії.

І тоді переді мною стояла дилема - показувати чи не показувати. Ми довго думали, як вийти з ситуації, тому що ми фіксували фактично воєнні злочини. І ми вийшли з цієї ситуації таким чином, що ми не «замазували» результати злочинів, але зробили так, що посилання на фільм, який ми зробили, було «закритим». Тобто фільм не для загального перегляду. Скажімо так, саме для тих людей, які мають розуміти, що відбувається, і мають одного дня здійснити правосуддя, про яке я кажу. І це дійсно для мене була така дилема - показувати чи не показувати.

А показувати чи не показувати: знову ж таки, є ситуації на фронті, коли ти спілкуєшся з людьми, які дійсно дуже героїчні, - які варті всіх найвищих нагород, які тільки є, - які воюють за Україну, і які кладуть життя за неї, закривають собою Україну. Але бувають ситуації, коли у цих людей, наприклад, родичі на окупованій території, і вони постійно знаходяться у небезпеці. І отут дилема - показувати цю людину і висвітлювати її подвиги, знаючи, що родичі фактично в заручниках? І знаючи, що після того, як ми покажемо цього героя, до родичів прийде фсб і закриє їх у підвалі, і потім буде застосовувати тортури? І от такі дилеми постійно виникають.

- Про відчуття страху. Я слухаю ці історії і розумію, що в цей момент у вас всередині просто цілий океан емоцій: від страху і жаху - до злості та ненависті. Коли емоційніше - коли ви це знімаєте, чи коли ви виключаєте камеру і починаєте переосмислювати, що щойно відбулося?

- Напевно, вже потім, коли ти монтуєш матеріал, пишеш текст, думаєш, як чітко, правильно і влучно розповісти історію. От тоді тебе накривають емоції, іноді дуже сильні. Коли ти знімаєш, емоції якось відходять на другий план. Ти стаєш такою якби функцією, ти маєш виконати завдання, ти маєш відзняти цей матеріал, тому що зараз тобі емоція буде заважати.

Але бувають ситуації, коли ти їдеш на зйомку знімати, а виходить так, що тобі треба допомагати людям, які опинилися в складній ситуації. І бували такі ситуації в нас ще до повномасштабної війни, коли ми виїжджали на зйомку, а там виявлявся приліт, і людям треба було допомогти. І ми брали ноші і витягували людей. Можливо, репортаж був недознятий, але комусь ми, можливо, допомогли. Не скажу «врятували», але принаймні допомогли вибратися з цієї ситуації після обстрілу.

- Тобто воєнний журналіст - це не завжди про журналістику, це ще і про допомогу та рятівні якісь місії?

- Воєнний журналіст - це людина, як і інші люди. Воєнний журналіст - така сама людина, яка живе в таких саме складних обставинах, як і решта людей. І, на жаль чи на щастя, включається серце, і ти розумієш, що зараз тобі треба просто бути людиною, допомогти іншим людям. От і все.

- Зрозуміло. Ви знімаєте людські історії, емоції, чи все ж таки докази, як воєнний журналіст?

- Напевно, історії, тому що головне вміння журналіста - це розповідати історію. І тут або воєнний журналіст, або кореспондент, який займається соціальними проблемами, або навіть кореспондент, який висвітлює події шоубізнеса, - це приблизно одне і те саме. Тому що головне - це вміння розповідати історії. Щоб інші люди включалися в ці історії, щоб інші люди мали стимул міняти своє життя і життя людей, які навколо них, на краще.

Але зйомки доказів - це, скажімо так, інша частина роботи. Безумовно, ти фіксуєш якісь факти, але ж насамперед завдання - розповісти історію. І якщо історія підкріплена реальними доказами того чи іншого злочину, - якщо це стосується війни, наприклад, - то твоя історія має іншу цінність. Я б сказав так - іншу цінність й іншу вагу.

Це те, до речі, на що звертають увагу, дуже сильно, західні журналісти. От західні журналісти більше знімають докази, я б сказав, аніж історії. Ми сфокусовані більше на історіях. Ну, можливо, це пов'язано з якимось нашим національним характером. Наш національний темперамент.

- Який кадр для вас важливіший: емоційний чи точний?

- Точний. Точний кадр важливіший, тому що емоція виникне в голові у глядача, коли він побачить сюжети. Але кадр повинен бути точним. Усе, що відбувається, все, про що ти хочеш розказати, має бути зафіксовано в кадрі - подія, зміна ситуації, доказ злочину - все має бути в твоєму кадрі. А емоція - це дуже класно для кіно. Кінематографісти - вони ж «заходять» через емоцію до розуму глядача, а ми, журналісти, «заходимо» через точну фіксацію подій.

- Воєнний журналіст - це робота чи спосіб життя?

- А робота може бути способом життя? Це робота, яка стала способом життя, я б так сказав. Воєнний кореспондент - це насправді найкраща робота в світі, тому що ти завжди в центрі історії. Іноді ти частина цієї історії, але завжди ти - людина, яка фіксує цю історію і спостерігає її в той момент, коли вона відбувається. «Історія» в плані історії, яку ти розповідаєш, і «історія» в плані великої історії. І ти знаходишся тут. І це страшенний «кайф» - розуміти, що ти дотичний до цього.

От я не знаю, можна красивими словами сказати «це місія», або «це спосіб життя», або «робота». Я б сказав так: робота військового кореспондента - це просто улюблена робота.

- Якщо це улюблена робота, то тоді вона займає багато часу. І зазвичай цей час відбирається від чогось - від родини, від посиденьок з друзями. Що забрала у вас робота воєнного журналіста?

- Робота воєнного кореспондента в мене нічого не забрала з того, що можна вважати емоційними втратами, або втратами можливостей, або чогось пов'язаного з сім'єю. Робота воєнного журналіста нічого в мене не забрала, а, навпаки, дала.

Завдяки цій роботі я маю можливість отримувати задоволення від того, що я роблю, бачити результати своєї роботи, бачити, що не часто, дуже рідко, і, можливо, випадково, але щось міняється на краще в цьому світі. Міняється в нашій країні іноді від твоїх репортажів. І ти бачиш цей результат, і ти отримуєш шалене задоволення. Ця робота дала мені мою родину. Завдяки цій роботі я зустрівся зі своєю дружиною. В мене чудова сім'я, яку я дуже люблю. В мене дружина, яку я люблю, яка розуміє, наскільки для мене важлива ця робота. По-моєму, це щастя. І я вдячний, вдячний цій роботі і тому редактору, який запропонував мені в перший раз поїхати у відрядження на війну.

- Як це було і куди?

- Це була Югославія. Запропонували поїхати у відрядження. І я пам'ятаю, що дехто з колег відмовлявся. Тоді українські канали дуже рідко їздили на війну. Їздили українські журналісти, які працювали на західних каналах. А от суто українські канали не відправляли своїх кореспондентів.

Я тоді вже зрозумів, що війна - це конфлікт насамперед, а журналістика - вона там, де є конфлікти. От є дві сторони конфлікту, і там є журналіст обов'язково. Тому можна сказати, що журналістика - це така, скажімо так, прикладна конфліктологія.

Запропонували поїхати з українським контингентом у колишню Югославію. І я взагалі не вагався. Не сумнівався - секунд тридцять, напевно, подумав, і за ті тридцять секунд подумав, хто ж буде зі мною оператором. От і все, і поїхав. І мені це, як то кажуть, «зайшло».

- Не було бажання після того, як, наприклад, приїхав, побачив це все, і думаєш: «Та ні».

Ні, ні, ні. Журналістика - це ж діагноз просто. Нормальна, спокійна людина, якій не важливі якісь зміни навколо неї, яка прагне стабільності, яка прагне якоїсь спланованості і системності в тому, що вона робить і як вона живе... нормальній людині журналістика не «зайде».

Журналіст - він завжди трошки божевільний. І тому весь цей калейдоскоп подій, які відбуваються навколо тебе, затягує.

Але про втрати - я б не сказав, що це професія забрала. Напевно, просто сама війна забрала. В мене кілька друзів загинуло, з якими я працював, і дуже близькі друзі. Завдяки цій професії вони стали моїми друзями, я їх зустрів, і, можливо, завдяки цій же професії війна забрала їх в мене.

- Вони теж у війську?

- Так, близький друг, оператор, загинув у минулому році на курщині. Ми працювали з ним разом. Я його знав з 2014 року, ми разом зробили кілька робіт. Дуже талановитий оператор, Руслан Ганущак. І він пішов до Збройних Сил. Але вже коли він був в Збройних Силах, я мав ексклюзивну нагоду приїжджати у військову частину, де він служив, брати його вже як військовослужбовця, і виїжджати на передову, знімати з ним вже, як він був військовим на той момент. Ми продовжували працювати, але, на жаль, його не стало. І з ним були ще кілька дуже класних хлопців, вони теж загинули.

Це те, що ця професія дає. І це те, що ця професія забирає. Вона забирає не тільки в мене, вона забирає в багатьох людей. Усі ми зараз живемо в ситуації, коли немає безпечного місця в Україні. От ми з вами сидимо тут, і це якась ілюзія безпеки - просто сюди не «прилітає». Але «прилетіти» може в будь-яку точку України, і це треба розуміти.

Тому всі зараз приблизно в одному становищі. Всі мільйони людей, які живуть в цій країні, - військові вони, журналісти вони, звичайні люди, які не мають, не мали б мати якогось відношення до війни, - вони всі ризикують. Ми всі ризикуємо.

- Чи були такі ситуації, коли ви тікали від смерті? Умовно, виїхали з позиції, а туди через півгодини - приліт?

- Буквально минулого тижня: приїхали на позицію. Не скажу, що це безпечне місце, достатньо небезпечне, тому що прилітають FPV-дрони на ту точку. І от ми приїхали на позицію, через годину повертались, і перед нами - приліт по машині просто за кілька сотень метрів, за півгодини до нашого проїзду по тій самій дорозі.

І це регулярна ситуація. Ризикують усі. Бували ситуації, коли прилітало по позиціях після того, як ми мали приїхати, або до того. Таких ситуацій - не скажу, що їх сотні або десятки. Але кілька таких ситуацій було.

Була дуже незрозуміла ситуація, коли ми з оператором знімали на позиції операторів дронів, і вийшов з бліндажу технік відправити дрон у політ. Його треба підготувати, підвісити вантаж, і це робиться на вулиці, на відкритому просторі. Він вийшов, підвісив вантаж, дрон злетів.

Він тільки повернувся, одразу ж у бліндаж прилетів снаряд у сходи: він спустився по сходах, і «прийшов» снаряд. Нас трошки так передернуло, пересмикнуло всіх, хто був у тому бліндажі. І от ми сиділи і чекали. Думали, що ворожий розвідник побачив, як у цей бліндаж заходить український військовий, і він запускає снаряд точно, і снаряд падає. І логічно було б очікувати, що зараз прилетить ще десяток цих снарядів. Ми тридцять-сорок хвилин знаходилися в такому очікуванні - буде, не буде, і так далі. І не прилетіло. Я знаю, що та позиція потім працювала вже після того, як ми виїхали і зробили репортаж. Вона ще працювала пару місяців, та позиція, і по ній не прилітало. Що це було, ми досі не розуміємо. Ну, на війні буває все, - можливо, побачили, а можливо, в них це була якась планова ціль, або, можливо, просто випадковий якийсь снаряд. Можливо, це навіть не снаряд був, а дрон. Окупанти повертали цей дрон і побачили якісь сходи. І так сталося, що спустився вже боєць, але вони його не побачили, і просто «бахнули», щоб не повертати цей дрон. Тобто все може бути. Але тоді нам дуже сильно пощастило, я вважаю, і тим хлопцям, які були на позиції.

Таких ситуацій буває достатньо багато. Я скажу, що таких ситуацій буває достатньо багато у всіх військових, хто знаходиться там. І оце відчуття небезпеки - воно є. Безумовно, є страх у всіх. Усі люди нормальні, всі люди адекватні, і всі люди розуміють, що може статися будь що. І це відчуття небезпеки, відчуття того, що може прилетіти - люди намагаються десь ховати на підкірку, щоб воно допомагало контролювати ситуацію. Бо страх – він, як запобіжник, допомагає контролювати ситуацію. Але щоб не блокував твої дії, не доводив до панічної ситуації, тому що паніка заважає діяти. Ти маєш діяти, ти маєш виконувати свою роботу, ти маєш сфокусуватися.

Ми, наприклад, маємо зняти репортаж, ми маємо сфокусуватися на героях, ми маємо їх зняти, маємо їх показати, ми маємо показати ситуацію, яка відбувається. Але якщо думати про те, що може прилетіти, краще не виїжджати взагалі. Тому що інакше буде паніка, інакше ти не знімеш репортаж. А паніка - як хвороба, яка передається повітряно-крапельним шляхом. Якщо одна людина, яка панікує, з'явиться в колективі, який більш-менш адекватно реагує і діє, то заразяться всі, будуть панікувати, і не зможуть чітко діяти. Військові це розуміють прекрасно. Ну, а журналісти розуміють не всі.

- Щодо Югославії: ви побачили війну, побачили тоді перші смерті. І коли почалася війна в Україні у 2014 році, було відчуття, що це надовго? Чи було відчуття, що це конфлікт тимчасовий, локальний?

- У мене одразу було відчуття, що це надовго, що це на кілька років.

Більше того, я довго працював на «Інтері» з оператором Вадимом Ревуном, - людина з прекрасною інтуїцією, дуже талановитий, і просто дуже хороший друг. І я пам'ятаю, коли ми були на Майдані, - це було «Вогняне Водохреща», точніше, це був не Майдан, а Грушевського. І коли вже щось горіло, і почали «накривати» протестувальників сльозогінним газом, - а може, і не тільки сльозогінним, тому що в той момент у мене було отруєння, - Вадим дивиться на мене і каже: «Андрюха, в нас буде війна». Я кажу: «Ну, мабуть, да».

В тому, що хтось включиться в цей процес, хтось буде піднімати ставки, що росія втрутиться в цю ситуацію, - в мене сумнівів не було. А коли почалася вже «війна на три літери» під назвою АТО, я одразу зрозумів, що це на роки.

І в мене була ситуація, коли я включався в ефір з-під Маріуполя... це, здається, травень був. І ведучий в прямому ефірі спитав мене: «Андрію, а як ти думаєш, на скільки цей конфлікт, як надовго він затягнеться?» І я сказав: «Я думаю, що на два-три, а може, і п'ять років». І я пам'ятаю, ведучий - я його не бачив, лише чув в навушниках, навіть жахнувся: «Як ти можеш так говорити? Невже це на роки?» І це було абсолютно щиро з його боку. Тобто, я відчув, що люди не хочуть сприймати, що це надовго.

Але це було надовго, тому що це екзистенціальний конфлікт. Це конфлікт на зламі двох цивілізацій. Він не міг бути коротким, на жаль. Втім, я не думав, що от прямо настільки. Зараз дванадцять років вже - з 2014 року, йде війна. Спочатку така гібридна, латентна, з 2022 року - повномасштабна війна. І вона лише набуває своїх масштабів, і вона може і двадцять років тривати, на жаль.

Дуже хотілося б вирішити це питання для наших дітей, але діти, які зараз ходять в школу, можуть через п'ять років піти захищати Україну. Таке не виключено.

- По ваших відчуттях: так як ви найближче до фронту і бачите все, як ви казали, «зверху», - який у нас зараз стан? Де ми на «часовому відрізку»? Якщо ось початок, ось кінець, то де ми зараз?

- Ну, десь друга третина. Наприкінці другої третини цього відрізку.

- А що має статися, щоб ми перейшли до фінальної частини?

Диво. Я не знаю, що має статися, але в тому, що Україна вистоїть, у мене сумнівів немає. Вона це довела. Вистоїть, але з дуже великими втратами. Дуже великими і людськими втратами, і ресурсними, і з дуже великим ступенем виснаження. Це вже зрозуміло. І, на жаль, просто для нас ця війна екзистенціальна, тому що ми розуміємо, що якщо ми її програємо, ми зникнемо.

На жаль, історія путіну постійно «здає хороші карти». Якби зараз ціни на нафту не пішли вгору, то до кінця літа в росії була б фінансова криза, і для нас це був шанс. Але, на жаль, історичний контекст склався так, що нашим ворогам подарували зайві гроші на війну.

Тому війна буде продовжуватися, на жаль. І для нас важливо, як бігуну на довгі дистанції, розрахувати свої сили. Нам важливо розуміти, що в цьому марафоні у нас буде фініш, до якого ми добіжимо і скажемо: «Є перемога!». І ми добіжимо, але треба розрахувати наші сили і розуміти, що буде важко. І особливо важко - оця остання, крайня третина дистанції, буде найважчою.

- Згадайте найекстремальніший момент у кар'єрі.

- Найекстремальніший момент в кар'єрі - коли я зробив пропозицію своїй дружині. А який інший момент в кар'єрі може бути найекстремальнішим?

- Чому ви так згадали про дружину? Що тоді було екстремального?

- В нас взагалі дуже такі темпераментні стосунки. Вона теж журналіст, теж їздила в гарячі точки. Була ситуація, коли в Афганістані мене і двох моїх колег місцевих заарештували, і був ризик для їхнього життя: мене відпустили, а їх не хотіли відпускати. Мені буквально сказали, що «забудь про них, їх в твоєму житті не було». Я зрозумів, що з ними хочуть покінчити, і зробив усе, щоб їх витягнути.

Ми підключили всіх, кого можливо, знайшли спосіб зв'язатися з нашим посольством у Пакистані. І наше посольство в Пакистані теж підключилося. Колег витягнули. Я вважаю, що їх врятували. Але я не знав, що коли я знаходився в Афганістані, і вже в нас ця історія з арештом відбулася, моя дружина, - вона ще не була моєю дружиною, - вирішила їхати в Афганістан витягувати мене. І коли я переходив вже кордон з Афганістану назад в Пакистан (ми з Пакистану заходили на афганську територію), вона мене зустріла. І для мене це був просто страшенний сюрприз. Просто не можна собі уявити мій стан емоційний, зрозуміти емоції. Ти розумієш, що ця людина завжди буде з тобою, вона і у вогонь піде за тобою, і витягне тебе з цього вогню. І кохання, і вдячність, і захоплення, - весь калейдоскоп емоцій сфокусувався на моїй майбутній дружині в той момент.

І я скажу, що це це вчинок. Реально це був такий вчинок, просто, ну, дуже сильний! На жаль, вона зараз не продовжує кар'єру, але я вважаю, що вона один з найсильніших журналістів взагалі, кого я знаю. По потенціалу, по розумінню професії, по розумінню, як має виглядати історія, яку ти розповідаєш, - бо це головне вміння для журналіста.

І я от досі перед нею, як перед професіоналом, знімаю капелюха. І люблю її дуже сильно.

- Коли ви вирішили зробити їй пропозицію?

- Це був 2001 рік. От фактично після того і зробив.

- Що змушує вас щоразу повертатися до побратимів, до відеокамери?

- Ну, напевно, обов'язок, тому що я вважаю, що зараз всі повинні працювати на перемогу, на виживання України. Це моя робота, яка потрібна, яку я можу робити добре. Я знаю, як її робити, і я точно знаю, що моя робота допомагає Україні вистояти в багатьох аспектах, як робота будь-якого якісного журналіста, який працює на війні. Тому це насамперед обов'язок.

Друге - це, напевно, емоційна залежність від тих людей, з якими ти познайомився, подружився на фронті. Це люди іншої якості.

Спробую пояснити. Йдуть воювати, в принципі, всі. Але ті, хто втягуються у війну, втягуються в те, що треба Україну захистити, прикрити, витягнути з цієї ситуації, перемогти, - вони міняються. І це, знаєте, як випиваєш енергетика. Енергетик - це не завжди, напевно, добре, але енергетик якось допомагає тобі знайти сили, яких нібито в тебе не було. Так от, людям, які потрапляють на фронт, війна, яка є трагедією, війна, яка несе руйнацію, війна, яка є найжахливішою подією, яка тільки може бути, - оця війна допомагає їм витягнути ті якості, про які вони навіть не знали. Я спілкуюся з людьми, якими я просто нереально захоплююся. Їхнім талантом, їхньою енергією, їхньою винахідливістю. Я розумію, що це найкращі люди, які є в світі, й які можуть змінити Україну на краще, які повинні змінити Україну на краще. І тому я хочу бути поруч з ними.

Можливо, моя робота допоможе їм вціліти для майбутнього, тому що ці люди дійсно можуть змінити цю країну на краще, - без варіантів. Тому я їду.

Але, дійсно, як будь-якій людині, - я не хочу казати про вік, мені все ж таки 57 років, - звісно, як будь-якій людині, хочеться мирних вражень, мирних емоцій, отримувати задоволення від моря, сонця, подорожей, безпечних пригод (знаєте, якщо повернення з відрядження відбулося нормально, це можна вважати пригодою). Від всього того, чого хочуть звичайні нормальні люди.

Але ти не можеш, тому що є твій обов'язок, є люди, які там знаходяться. І цей обов'язок ніде не прописаний, він просто є. І у кожного журналіста, якщо спитати у кожного репортера, який їздить на війну, який буде розповідати, як от я зараз, про задоволення, про емоції, про захоплення, - все рівно є розуміння обов'язку. Ти маєш там бути. Ти частина своєї країни. Ти захищаєш країну на так званому інформаційному фронті, але це щось більше. І тому ти їдеш туди.

- Про що мрієте?

- Про перемогу. Про мир після перемоги. Про поїздки в далекі країни, які я дуже люблю. В мене є певний план, певні ідеї, - про плани не варто говорити, напевно. Є певні ідеї, куди можна поїхати, що подивитися, про що подумати.

Про емоції в дитинстві. Це був п'ятий клас радянської школи, і був підручник історії. І на підручнику історії для п'ятого класу був намальований фасад Кноського палацу на острові Крит. І я дивився на цей палац, і мені тоді це здавалося приблизно таким же саме досяжним, як політ на Місяць. От приблизно так саме - якась історія, яку ти можеш подивитись на картинці, але дотягнутися неможливо. І от ми поїхали з дружиною і сином, це було вже років 10 тому, на Крит. І я опинився перед цим фасадом, який бачив на підручнику історії. І в мене така думка виникла: ну от, все недосяжне є досяжним. Усе в твоїй голові. Якщо вважати, що щось недосяжне, ти його не досягнеш. Якщо вважати, що одного дня ти дотягнешся до цього і зробиш це, і побачиш це, так воно і буде. І я був абсолютно щасливий у той момент. І в мене в телефоні є фотографія дружини на фоні цього ракурсу з підручнику історії. Я її спеціально поставив і сфотографував. І сказав їй: «От те, чого я хотів в житті досягнути, - кохана жінка і виконана мрія».

- Скажіть однією фразою, як можна охарактеризувати вашу роботу?

- Моя робота - змінювати світ на краще.

- Чому ваша професія важлива?

- Тому що люди мають знати правду. Люди мають знати правду і розуміти, що від них залежить те, чи зміниться світ на краще.

- Що світ не має права не знати?

- Світ має право знати все. Це базова ідея журналістики. Немає нічого такого, що світ не має права знати.

- Ви відчуваєте себе героєм?

- Ні, абсолютно. У нас дуже багато героїв реальних.

- Хто, на вашу думку, герой?

- З тих людей, кого я знаю особисто, - мій друг, який загинув. Він герой. Він, до речі, не вважав себе (героєм - ред.), він просто виїжджав на позиції, вивозив екіпажі безпілотників і забирав ці екіпажі. І так робив фактично кожного дня.

Коли він загинув, це був вже небезпечний район, він вже обстрілювався. І командир йому по рації каже: «Руслан, кидай все, виїжджайте звідти. Просто кидай все, виїжджайте звідти». А він йому відповідає по рації: «Миколайовичу, я не можу все кинути. Тут два дрони, кожен по мільйону гривень, і куча кастомного боєкомплекту. Я це не викину, я виїду, я вивезу». І він не кинув це, і, на жаль, загинув. Але він розумів наслідки.

Герой для мене - хлопець, який... не знаю, що з ним, до речі. Знову ж таки, в курській області, коли підбили машину з пораненими, і від нього залежало, чи вивезе він поранених. Він не те, що пішки, - бігом погнав на українські позиції за шість кілометрів під російськими дронами, знайшов машину, повернувся на цій машині до поранених, завантажив всіх, хто був в цій машині, і відвіз до своїх.

Тобто він абсолютно спокійно міг врятуватися, втекти кудись у кукурудзу і сховатися. І ніхто б нічого не сказав, тому що приліт був сильний. Але він розумів, що важливі оці хлопці, яких він там залишає. Герой? Однозначно.

Герой для мене - хлопець-медик, який ще під час антитерористичної операції в Дебальцевому під обстрілами оперував людей. От просто артилерійські обстріли, він у бліндажі, і він оперує людей. Це герой.

Тобто людина, яка готова врятувати інших людей, попри все, попри всі обставини, які є. Це реальні герої. Їх дуже багато у нас. Ми працюємо в небезпечних умовах, але я б не сказав, що ми герої. Ми просто поруч з героями.

Публікацію підготовлено в межах проєкту «Стійкість і добробут українських медійних фахівців у воєнний час» (ReWell-UMedia)