Сьогодні ми спілкуємося з Олександром Моторним - одним з найвідоміших українських воєнних кореспондентів (ТСН, телеканал «1+1»), шеф-редактором програми «Спецкор» (телеканал «2+2»), заслуженим журналістом України, лауреатом премії «Телетріумф» у номінації «Репортер».

Побував у гарячих точках (Грузія, Афганістан, Лівія). З 2014 висвітлював АТО / ООС, з 2022 року - повномасштабне вторгнення росії. Нагороджений орденом «За заслуги» II і III ступеня.

- Розкажіть про ваш перший репортаж про війну в Україні.

- Перший виїзд був, я можу помилитися в точній даті, - це було 27-го чи 28-го лютого 2014 року. Це був не виїзд, це був виліт, як би це дивно не звучало.

Коли на рубежі числа 23-24-го (лютого - ред.) з'явилися перші відео так званих зелених чоловічків - тоді це було саме так, - ми всі розуміли, що це кацапи, але номінально це були «зелені чоловічки», тому що їх розрізнити (було неможливо - ред.)... шевронів, нічого немає.

Перші відео з'явилися з Криму, де ці «зелені чоловічки» вільно пересуваються. Я коли побачив це перше відео, потенційно розумів, що щось може бути, тому що десь від кінця січня на Майдані лунали тези, - ми говорили з різними активістами, - що якійсь борти з москви, з росії, сідають у Гостомелі. Перевіряли... були ці борти, не були, - ми до сьогодні не знаємо. Був разом з «Беркутом» російський спецназ, стріляв в людей чи ні - така інформація лунала, ми її перевіряли, і так далі. Тобто оця історія про, умовно кажучи, фізичне втручання кацапів у наші справи, - вона була на слуху.

Тоді в Криму, в принципі, ми розуміли, - «Беркут» вже стояв на блокпостах на Чонгарі, на Перекопську. Так просто потрапити в Крим... ми розуміли, що спробувати можна. І я подзвонив в Міноборони, в пресслужбу хлопцям, яких я добре знав, і запропонував абсолютно дуркувату ідею. Кажу: «У вас же ж точно хтось кудись там полетить гелікоптером чи літаком?» Тому що ми не знали ситуації, яка там була, на той момент ще ж не було нічого. Кажу: «Чи можна нас гелікоптером закинути в Крим? Ми там далі вже самі розберемося, як до чого, але щоб не проходити через оці блокпости "Беркута"». Мені зразу сказали: «Саш, типу, попустись, який гелікоптер, які там ті самі...». І буквально години через три мені подзвонили, кажуть: «Слухай, а хто ще полетить? Може, ще хтось полетить?» Я кажу: «А треба?» - «Ну, треба».

Я попитав друзів, колег. У підсумку, полетіла група «Нового каналу», полетіла група - Іра Герасімова з «5-го каналу», наші дві групи полетіли - ми і Сашко Загородній. Здається, група була й ІCTV, «України»... Да, по-моєму, Льошка Кашпоровський. Ну, одним словом, п'ять-шість груп зголосилися. і ми полетіли. Мали летіти прямо з Києва гелікоптером на Крим. Там вийшли нюанси: в підсумку ми полетіли літаком Ан-26 чи Ан-30.

За можливості я вчергове озвучу цю історію. Це екіпаж Костянтина Могилка, який потім, на жаль, загинув під Слов'янськом. Ми з ними летіли, вони нас довезли до Миколаєва. Долетіли ми до Миколаєва, далі летіти було неможливо. Ми чекали добу, тому що літак могли збити, і ніхто б нікуди не потрапив. У підсумку, було прийнято рішення: гелікоптером МНС можна буде залетіти, але там обмежена кількість людей. Ми з Сашком потягнули сірники, тому що в нас дві групи було з «плюсів». Вийшло так, що нам вийшло полетіти. Хлопці поїхали машинами. Вони в підсумку заїхали теж, машинами.

Ми залетіли в Крим. Спочатку сіли в Севастополі на території заводу якогось ремонтного, поїхали до штабу ВМС. Там вже була купа «зелених». Там трошки нас «помутузили», ну так, не сильно, - там були оці оголтелі (знавіснілі - ред.) «русскоміровці» так звані.

Ми там трошки познімали, потім виявили, що на нас вже полювання. Пока ми їздили, наш екіпаж (на територію завода якийсь спецназ кацапський заскочив) забрали, тому що вони залишились біля гелікоптера. Водій, який нас возив, - а там просто винайняли автобус, в якийсь момент сказав: «Хлопці, ну я вас далі не можу возити, хлопці, дівчата, тому що за нами полюють». Він нас просто висадив посеред парку, і ми там вже ходили. У нас був, так би мовити, аварійний зв'язок. Я зв'язався зі своєю конторою, і там люди, які розуміли, де ми, що ми, почали, зі своєї сторони, докладати зусиль, щоб нас евакуювати.

На питання (вони думали - ми самі): «А скільки вас?» я кажу: «Я не пам'ятаю, 10 чи 12». Вони такі: «В смислі 10-12?» Вони думали, я і оператор «плюсівський», все. Я кажу - ні, нас 12, треба всіх. І вони кажуть: «Ну окей, тоді давайте чекайте, зараз там, якось, десь під кущами ховайтеся». Це було в буквальному розумінні, але в підсумку ми там ще «дєрзость» дуже виявили - почали шукати наш екіпаж: коли зрозуміли, що їх немає, поїхали в міліцію, а міліція тоді була вже в непонятному стані. Якось так все це минуло.

В підсумку мені зателефонували оці ж ребята, сказали, вони готували евакуацію, треба було десь пересидіти, вони мали дати якісь адреси, де пересидіти, і десь на ранок мали нас забирати. Але потім вони зателефонували, сказали: «Ваш екіпаж повернули». І ми прийшли туди, побачили наш екіпаж. Хлопці ці трошки були «пожмакані». Ну, нормально.

І ми завантажилися. Я ще встиг записати стендап на фоні нашого гелікоптера, а над нами вже кружляла пара... от ми мали злітати, а вже пара вертольотів Мі-24 кружляла. Ми злетіли, все благополучно, і вони нас до самого фактично материка супроводжували - пара цих вертольотів. У Херсон ми сіли, не в Миколаїв. Тому що, як виявилося, сказали, пока ми летіли, що борт замінований.

Уявіть собі картину - ми сідаємо в Херсоні, такий незрозумілий аеродром. Вже приземляємося, гелікоптер сідає (він же ж так, повільно), і ми бачимо - стоять навколо гелікоптера, на відстані метрів 200, якісь люди, - хто в чому - хто в спортивних штанях, хто в камуфляжі, з кулеметами, з автоматами. Вони отак от стоять навколо. Ми думали, чесно кажучи, що русня, сепари, що вони вже зайшли в Херсон. Виявилось, що це просто військові, якась самооборона, хто що. І просто була команда, що вертольот замінований. Ми вийшли, нам це все пояснили. Це тривало трошки часу, слава Богу, все нормально.

Тому, розповідаючи цю довгу історію, відповідаю на ваше запитання: перший виліт був десь 27-28-го (лютого - ред.), а потім десь наприкінці березня був перший виїзд, назвемо його, на жаль, традиційним. Тоді - в бік Ізюма. Це такий був виїзд просто «на ура». Ми не знали, куди, напрямок приблизний розуміли, - Слов'янськ - Краматорськ, але куди їхати, з ким спілкуватися... На щастя, тоді Олексій Дмитрашківський, теперішній керівник медіанапрямку в силах ТРО, - був тоді речником командувача Сухопутних військ і речником служби, ми були знайомі, скажімо так, шапочно, але були знайомі. І завдяки Олексію ми почали щось налагоджувати, якісь виїзди робити, знайомитися з якимись людьми і з якимись командирами. І от, власне, звідти пішла історія.

- Давайте повернемося до Криму. Ви приїхали в Крим наприкінці лютого.

- Так.

- Що ви тоді відчували? Чи бачили ви тоді цивільних, і що вони говорили?

- У Севастополі яскравий приклад був, коли ми приїхали «бусиком», стали буквально за квартал від штабу. Нам зразу сказали: «Зніміть вітрозахист з мікрофонів». На мікрофонах є вітрозахист - «1+1», «Новий канал», «5-й канал». Нам сказали це все познімать, щоб був просто мікрофон, щоб не було жодної ідентифікації. І ми пішли туди, наші були всі всередині - військові, я маю на увазі, які там були, всередині. По периметру стояли оці «зелені». Їх не було багато, але стояли всі «оголтелі» (знавіснілі - ред.) з транспарантами, «русскім міром». У них були ватажки, чітко було це зрозуміло. Вони зразу почали борзо «стартувати» на нас. Причому кацапи навіть намагалися десь цю ситуацію... були військові, вони були без розпізнавальних знаків, в балаклавах. Це так було, знаєте, вяло, типу, ми тут окреслюємо, що ми якийсь «правопорядок».

Питання в іншому. Питання, чому це так було, чому вони, номінально живучи в Україні, номінально будучи громадянами України, більшість з них (хоча більшість з них мала кацапські паспорти на той момент), чому вони так... До сьогодні я не маю відповіді на це запитання, якщо відверто. Я не розумію, чому вони хотіли... Ми зараз бачимо масштаби повномасштабної війни, вибачте за тавтологію, але... ну блін, в Україні було класно.

Мене інколи запитують... знаєте, я відверто кажу, в мене у період десь з 2006 по 2010 було багато відряджень за кордон, - я тоді в пулах їздив, в президентських, в прем'єрських, і просто відрядження були, і по якимось зонам конфліктів. І я пам'ятаю своє відчуття, коли я повертався в Україну, і мені реально хотілося їхати додому. Правда, мені хотілося, мені кайфово було, я люблю подорожувати. Це мені було цікаво, але я завжди повертався додому, думаю: «Ой, клас, ну, я вдома». І для мене загадка, чому ці люди хотіли кацапію... навіть якщо москва, петербург, - це болото, з усієї неповаги до них. Ну як? Це непорівнянні речі. Я не розумію, чому вони хотіли цього - «камні с небес», «в родную гавань»...

У мене було купа знайомих там, з якими я десь у 2014 році говорив. Вони мені отакими словами кажуть: «Ти, Саша, не розумієш. Ми домой вєрнулісь». Яке «домой»? Куди «домой» ви «вєрнулісь»?

- А може, діло все ж таки в пропаганді? Вони не були за кордоном, не знають, що таке Європа, світ. Для них пропаганда спрацювала так: «Вам же ж тут краще буде, ми вам все забезпечимо»...

- Безумовно. Людина ж все-таки істота соціальна. І вона відрізняється, якщо ми не беремо біологію, де ми дотичні до тварин, наша основна відмінність від тварин - це соціальні процеси, соціальні зв'язки, і, зрештою, розум, який дозволяє нам щось аналізувати. Це ж невелика математика. Ну, слухайте, це не біном Ньютона. Бачиш - оце зелене, це сіре, а це чорне. І коли тобі кажуть: «Чувак, та це зелене», ти кажеш: «Ні, ну почейкате, ну давайте так - це ж чорне».

Я вам більше скажу: коли вже АТО «крутилася», і в якісь чергові виїзди ми виїжджали, я казав людям: от я пам'ятаю Авдіївку, «коксохім», люди заробляли непогані гроші. Там була велика частина людей, які були проукраїнські, дітвора навіть ходили до зони знаменитої - «дев'ятина» її називали. Це дев'ятиповерхівка, яка була на розі в сторону аеропорту, в сторону Ясинуватої крайня.

І там наші опорні пункти були. І вони приходили туди 1 вересня в вишиванках завжди, я пам'ятаю цю історію, ми кілька разів її з року в рік знімали. Вони приходили в вишиванках, співали пісень, звали цих солдатів... тобто там була така кількість людей, але була й інша. І, на жаль, вона була більша. Я пам'ятаю розмови з цією «ватою». Я навіть не хочу себе стримувати в цьому слові.

- Чому «ватою»?

- «Вата» - тому що в мізках «вата». Розумієте? Я їм кажу: «Слухайте, ви заробляєте на «коксохімі» непогані гроші. Ну реально непогані». Кажу: «Путівка, автобусний тур в Європу на тиждень чи на п'ять днів коштує 150 доларів. Це взагалі ні про що, за великим рахунком. Сядьте, поїдьте, подивіться, будете знати, як це». Нам завжди дорікали «от ви там Заходу продалися», то подивіться, чому, чого ми прагнемо, чого ми хочемо. - «Це все зрозуміло, це все у нас треба будувати, не треба туди їхати». Але я кажу: «Ви подивіться, і тоді будемо порівнювати з кацапією. Ви самі будете порівнювати». Але це не працювало завжди: «Нам єто не надо. Ми і так всьо знаєм».

Тому це ви правильно абсолютно кажете. Вони так звикли жити, на жаль.

- Може, вони і раніше ментально були «ватою», росією?

- Ми всі, наші батьки, росли в «совку». Хтось, звісно, мав коріння більше українське, хтось ні. Тим не менше, ця машина (пропагандистська - ред.) працювала. Вони не шкодували грошей, і тепер це роблять.

Ми зараз почали вживати такі терміни, як «контрпропаганда», «інформаційна війна»», і так далі. рашка, а до того, як першопричина, радянський союз, розуміли, і вони... Слухайте, Геббельс, якого вважають мастодонтом пропаганди, просто нервово «курить бамбук» у порівнянні з тим, що робить росія, і в порівнянні з тими ресурсами, які вкладає росія в ці процеси. Тому що вони розуміють, що медіа, - як зараз кажуть, не ЗМІ, а медіа, - це інструмент. Я навмисне не кажу слово «зброя», тому що ЗМІ - слово співзвучне. Це зброя масового ураження. Це інструмент масованого впливу. Це більше, ніж ядерна бомба. Я не перебільшую. Думаю, всі це розуміють. Тому що коли ти володієш мізками людей, тобі не треба розчехляти автомат, тобі не треба ракета, якщо ти володієш мізками людей. І це сталося, власне, в Криму, і потім сталося на частині Донбасу. І ми це проспали, на жаль, тому що країна була в такому стані.

Є історія, я її розповідаю. Я в 2008 році був в Грузії. Я не був там 8-го числа, точніше, не був 8-го зранку. Ми потрапили тільки 8-го ввечері - прилетіли, почали працювати. 10-го (числа - ред.) ми потрапили трошки в «перепльот». Я, звісно, зараз такого в житті б не зробив. Ми ж були зі сторони, хоча ми в Тбілісі прилетіли, ясна річ, ми співчували і підтримували Грузію, але номінально ми були іноземна преса, як у нас зараз. Да, ми дуже обурюємось, коли іноземна преса намагається щось там... зараз вже менше, слава Богу, але от на початку іноземна преса намагалася показати рафіновану дуже ситуацію «з двох сторін».

От я тоді теж намагався показати ситуацію «з двох сторін». Нічого кращого, ніж піти пішки через лінію фронту, ми не придумали. Ми хотіли зайти в Цхінвалі і показати, як з «тієї сторони». Ну, получили. Залишимо за кадром. Там були в мене... я розповідав, можна почитати це все. Але не проблема, а ключова історія, в іншому.

Мене там, скажемо коректне слово «розпитували», по черзі мінялися «товаріщі», які мене «розпитували». Один був добрим, один злим, один приходив, кайданки вдівав, другий знімав кайданки, давав водичку. І от в якийсь момент, - це все довго дуже тривало, в якийсь момент я розумію, що хтось... а там невеличка кімната і відчинені двері. Я розумію, хтось за спиною стоїть. Я повертаюсь, стоїть такий чоловік років 55-60, в цивільному абсолютно, такий «мощний». А в цей момент мене якраз оцей черговий «товаріщ» трошки намагався «розположити до себе». І я з такою напівпосмішкою до цього повертаюсь, а він мені відповідає... це було 10 серпня 2008 року, вони вже знали, хто ми. Зрозуміло, ми ж не приховували цього. І він мені каже: «Что ти скалішся? Ви следующіє». 10 серпня 2008 року. Це була споруда кдб «Республики Южная Осетия». Єдина вціліла споруда на той момент була в Цхінвалі.

От і все. Тому ми проспали, розумієте? Я мав кілька розмов з офіцерами високого рівня нашими, і запитував, кажу: «Коли ви зрозуміли, що ми реально в небезпеці?» Мені казали: «Ну, десь в 2012 році». Я кажу: «Та ладно, ну ви серйозно?» Тому що ж у нас же... я сам знімав підготовку до параду, здається, в 2012 році, коли йшли три зведені «коробки»: українська, білоруська і кацапська. А кацапською «коробкою» командував комбат із зіркою героя росії. Я його запитував на тренуванні, кажу: «Чувак, а звідки в тебе зірка "героя росії"?» (бо я про нього почитав). - «За Чєчню, за віполненіе важніх государственніх задач». У нас ця бридота йшла по Хрещатику, розумієте, в 2012 році.

- А коли у 2014 розпочалася АТО - а насправді це розпочалася війна, - ви відчували, що ця історія надовго? Чи було відчуття, що це щось локальне, чи більше?

- Знаєте, якщо я вам зараз скажу, що відчував, я злукавлю. Тому що, по-перше, чесно кажучи, я не готовий вам відповісти, тому що я не пам'ятаю. От чесно вам кажу, як є. Було точно відчуття, що от згорнути зараз, якщо ми не будемо дуже-дуже сильно рішучими, це не вдасться. Тому що, знову таки, вони ж, в принципі, не ховали - гіркін той і так далі. Було зрозуміло, що це не донбаські парні, які вийшли з шахти, десь «відкопали»... спочатку автомати можна було «відкопати», умовно кажучи, не «відкопать», а десь набрати, але потім, коли в них з'явилися бронетранспортери, - коли перший з'явився, теж можна було «відкопати». Бо він був білий, його точно «віджали» у МЧСників. Це я знаю, бо по ньому стріляли наші мінометники, і я бачив у приціл це. Але потім, коли з'явилися танки, коли з'явилися РСЗО... Це ж було зрозуміло, вже і понятно, що за ними стоїть рашка.

- Але чи не було би повномасштабного вторгнення в той момент?

- Я думаю, що було би. Яскравий приклад було Дебальцеве. Іловайськ теж, тому що там вже були десантники, по Савур-могилі стріляли з-за кордону. Але Дебальцеве - дуже яскравий момент, тому що в Дебальцевому були... от в нас зараз ретроспективно, коли згадують початок війни, кажуть: там буряти, «шмуряти», і так далі. Буряти були в Дебальцевому. Це відомий факт. Це не те, що я новину і таємниці відкриваю. Були і відео, і фото зафіксовані, «двохсоті» їхні. Вони були там.

Там працювала, я вже не пам'ятаю, яка морська піхота... уточнюю - 810-та бригада морської піхоти. Вони точно були там. Це Тихоокеанського флоту бригада. І не вони одні. Ну, тобто це не був якийсь перевдягнений контингент. Це були збройні сили російської федерації. В Іловайську було те саме. Тобто навіть фізично, грубо кажучи... єдине, чого не було в часи АТО - не було ракет і не було авіації. Чи це чинник? Безумовно. Нема що порівнювати. Да, там не били по всій території України, зараз б'ють, тоді били по Донбасу.

- Опишіть свої відчуття у 2022 році, коли розпочалася повномасштабна війна: короткочасно? Локально? Думали, це буде просто інтенсифікація боїв на Сході, чи більш довга історія?

- Абсолютно розуміли, абсолютно усвідомлювали. Було питання єдине - коли.

Тоді, до 24 лютого 2022 року, були новини, і програма «Спецкор» виходила на каналі «2+2», виходила в форматі кожного дня. Новини - півгодини о 18:30. Я повернувся з відрядження крайнього 19 лютого (2022 року - ред.), ми були на Маріупольщині.

Просто для розуміння кажу епізод. Приблизно з кінця листопада 2021 року ми почали робити сюжети в «Спецкорі», які стосувалися медицини, допомоги, як накласти турнікет, як зібрати «тривожну валізу», що туди взяти, як себе підготувати, маршрути. Тобто у нас була серія сюжетів саме про це, про випадок екстремальної ситуації. Ну, точного сценарію, ясна річ, ми не знали, але щоб люди тут, в Києві, і в цілому по країні були готові до вторгнення.

Звідки це взялося? Чи ми просто так вирішили це робити? Звісно, ні. Тому що ми відслідковували ці всі історії, й угруповання кацапів навколо України формувалося. Точно формувалося. Чи були ми впевнені, що буде вторгнення цього угруповання в Україну? Абсолютно були впевнені. Ще раз повторю, питання було тільки, коли.

- 16 січня путін заявив, що вони номінально відходять від кордону після білоруських навчань.

- Оце ж я про це і кажу - номінально. Але ж вони збирали не тільки в білорусі, вони ж формували ударні угруповання по всьому периметру теперішньої лінії бойового зіткнення, і навіть більше. Але був ключовий момент, який мені не залишив шансів... тому що тоді була ще історія - можливо, дипломатія десь втрутиться, Європейський Союз, Сполучені Штати і так далі.

Був просто абсолютно прикладний момент - вони завезли в розгорнуті шпиталі кров. Це вам скаже будь-який військовий фахівець, що коли завозиться кров, це означає неминучість операції. Кров транспортувати просто так туди-сюди - це дуже дороговартісна історія. Так само було в Грузії. Я просто за Грузією стежив дуже довго, і кожен тиждень приходив і казав своїм редакторам: «Треба їхати в Грузію, треба їхати в Грузію, треба їхати в Грузію». Мені весь час казали: «Сашо, заспокойся, сиди рівно, там постріляють в корів, і нічого». Там довгий час таке було - снайпери кацапські чи осетинські сиділи, стріляли в корів - закручували ситуацію. Потім в якийсь момент у Цхінвалі привезли автобуси на евакуацію. Ясна річ, що це були розвіддані, можна було вірити їм чи ні. Але інформація пролунала. В той момент, коли пролунала інформація, що в шпиталі польові, які розгорнули під навчання, які ви згадали, завезли кров, - було очевидно, що вторгнення неминуче.

А потім були пересувні крематорії, вони по факту потім з'явилися. Тому що всі шматки тіл у нас збирають, ідентифіковують. Кацапи це не роблять. Це одна історія, один епізод, частина відповіді.

Це не він пророк, просто це була об'єктивна реальність. Тому, підсумовуючи, щоб у вас була коротка відповідь: ми абсолютно були впевнені, що нам не вдасться уникнути повномасштабного зіткнення з росією. Я дуже сподівався, скажу вам відверто, що це обмежиться Донбасом, я допускав, що це може бути Харків, тому що там географія така, все дуже близько. Я не вірив, що вони підуть на Київ, чесно вам скажу. І я не вірив про масштаби застосування ракетного озброєння.

- Найекстремальніший момент у кар'єрі.

- Знаєте, як то кажуть, є що згадати, нема що дітям розказати. От я сьогодні згадував історію про Грузію, це було екстремально. Ну, просто нас поховали. Коли ми повернулися, водій залишив нас в Горі, тому що ми і група Артема Шевченка - ми разом працювали тоді. Артем тоді на «Інтері» працював, і тоді дешево було машину (взяти - ред.). Машина коштувала 300 доларів на добу - понятне діло, ніхто не хотів на війну їхати. І ми просто скооперувались. Наш водій Вано - дуже класний дядько, ми йому дуже вдячні в підсумку.

У цей день він свого напарника попросив, і ми двома машинами їздили для зручності, і вони нас довезли до точки, там було багато українських журналістів, - Гліб Гараніч, багато хто працював там. Там ще стояли в глибині, на відстані кілометрів 15 від лінії зіткнення, «миротворці» кацапські. І ми, коли зранку їхали... стояв блокпост кацапський, і ми ще з ними стояли розмовляли, цигарками ділилися і з ними говорили. І ми кажемо: «Ні, ми поїдем» - ми з Артемом кажемо, ми поїдемо. Пацани кажуть: «Ні, не треба цього робити». Кажемо: «Та ні, ми поїдемо, тому що надо».

Ну, поїхали. І ми пішли пішки. Водії нас довезли і поїхали. Бо в підсумку, як з'ясувалось, їх обстріляли снайпери. Нас попередили, що там така дорога пряма, і сади дуже щільні. І нас попередили, кажуть: «Рєбята, там снайпери стріляють». Тоді дронів не було. Ясна річ, тоді загроза була - стрілецька зброя і артилерійський обстріл.

Їх обстріляли, а ми пішли, і нас там прийняли. Це все дуже довго тривало, ми зранку поїхали. В підсумку, ми вже змогли звідти, скажімо так, звільнитися, нас звільнили під вечір. І коли ми повернулися в Горі, другий водій, який віз нашу групу... невеличкий готель був, такий будинок приватний, де ми ночували одну ніч у Горі. Ми заходимо на подвір'я. Артем поїхав «переганятися», а ми заходимо на подвір'я, а в них на вулиці столик, вони сидять, вечеряють - наш водій, господарка готелю і її син.

І от ми відкриваємо хвіртку, а вони сидять з рюмками. І в цей момент вони так просто на нас дивляться і отак з рюмками завмирають. Вони на нас дивляться і кажуть: «А ми за вас п'єм». А я не зрозумів - ми вже трошки «видихнули», ще в прострації. Я кажу: «В смислі, що ви маєте на увазі?» А вони говорять, що коли ми пішли, і в нас забрали телефони, обірвався зв'язок... вони кажуть: «А передали новини, що в Цхінвалі вбили якихось журналістів. Ніхто не знає, що за журналісти, але знають, що когось із групи звати Саша».

У нас було на чотирьох - два оператори, два журналісти - десь шість чи сім телефонів. Все забрали. В підсумку нам один маленький віддали, кнопочний. І потім, ясна річ, що там була купа пропущених (дзвінків - ред.), вже нас шукали, і з Києва шукали, але з нами не було зв'язку. Це, здається з «Еха москви», чи когось там, я не пам'ятаю, чи з грузинської редакції «Ехо москви», хтось там потрапив чи під обстріл, чи щось таке. І вони стоять, кажуть: «Ми за вас уже випили».

Тому ця історія.. це було все дуже-дуже... я, чесно кажучи, не вірив, що ми вийдемо. Тому що спочатку нас там не нормально прийняли, потім нормально прийняли, і в той момент, коли нас вже нормально прийняли, прийшли кацапські десантники і з'ясували, що ми українська преса. І от нас почали трошки... те саме. То я думав, що нас не випустять, чесно скажу. Це екстремальний був момент.

- Багато людей романтизують роботу воєнного кореспондента, кажуть, що це виглядає так, що ти ніби торкаєшся історії прямо в моменті. А чи це варто романтизувати?

- Я, в принципі, вважаю, що не варто романтизувати це. Тому що... давайте так: чи доречне тут слово «подобалось». Якби мені не хотілося цього робити, я би, напевно, цього не робив. Я би, можливо, служив в армії, або якби б не служив там, був трохи старший, - чимось би іншим займався. Точно вибір є, безумовно. Мабуть, то інша історія, чому.

Чи це заради романтизації, задоволення, якогось марнославства, его? Мабуть, частково так.

Про романтизацію. Точно, що слід романтизувати - це коли люди роблять надзусилля, тому що війна - це надзусилля. Точно не варто романтизувати війну як явище, тому що це горе. Тут нема що романтизувати.

З точки зору, що ми такі «мегадєрзкі», їздимо туди - слухайте, пацани там сидять. Ось я зняв, усі останнім часом знімають. У нас так получилося під Куп'янськом - ми приїхали знімати, і він каже: «Підожди, наша група буде виходити». Хлопці просиділи понад 140 днів на позиції. Ну просто уявіть собі, 140 днів на позиції! Це з ума можна зійти. І це ж ти не те що там сидиш «на сигареті», треба ще воювати час від часу. Тому що їм добре, у них командир класний. Слава Богу, їх зараз більшість таких. Він уже чекав їх з хотдогами, з кавою, з водою, з «Пепсі». Вони кажуть: «Ну, поїхали там. Давай спочатку в баню». От уявіть собі! Ну, тобто це вже звичайно, але ж це людина, їй треба помитися.

А було таке, що і в туалет не сходиш. Стріляють, дрон прилетить, ти вийдеш, вибачте, в туалет, а дрон по тобі не вдарить - він почекає, поки ти зайдеш, а потім туди прилетить і наведе ще артилерію.

Тому точно (треба - ред.) героїзувати і романтизувати цих людей, тому що за кожним з них є історія. В нього є історія його родини, його кохання, зрештою, як він сюди потрапив.

- А чи був момент, коли ви подумали, що це краще не видавати?

- Був. Більше того, я вам скажу, в кожному матеріалі таке є. Це абсолютно банальні безпекові речі. Як приклад наведу, колись ми зняли, теж випадково, приліт ракети. Причому ми писали інтерв'ю, це було між Бахмутом і Северодонецьком. 2022 рік, абсолютно тилова територія, де наші танки стояли «на отстої». Ми писали танкістів, вони готувались до виїзду. Ми пишемо інтерв'ю, і тут, а я ж стою спиною, і бачу: в оператора обличчя перекошується, і все дуже швидко. Ракети на парашутах літак кинув. Вони летять, летять, летять. Потім в фінальній стадії розкривається парашут, вона падає, і касетна бойова частина... і ми падаємо. Оператор молодчинка, рефлекс спрацював. Він-то впав і все, але встиг включити камеру. Перекошений кадр, але там стояли наші танки, падали ракети, чітко видно загальний план. Падає ракета, ми зняли це в кадрі, але у нас танк в кадрі... щось підрізати, заблюрити - ну ніяк. Ні, не даємо, звісно. Куди давати? Це неможливо давати. Вони переїхали звідти через три дні, я впевнений. Але в той момент це давати не можна було.

- Тобто ви знімаєте більше історії чи докази?

- Історії ми знімаємо. Взагалі кожен сюжет має мати історію. Ну, окрім суто фактажа якогось. Сюжет без історії - це така собі історія... за тавтологію вибачте. Історія має бути. Я би так сказав, це журналістська майстерність - розповісти історію трьома реченнями.

Чому ні? Він Петро, - це вже стало шаблонним, - але, наприклад, він, Петро, до лютого 2022 пас корів, а сьогодні запускає у небо літаки. Дружина не знає, ні де він, ні що з ним. Історія? Чотири речення. І Петро щось вам каже. Історія має бути, але вона нанизується на щось.

Але я докази, чесно скажу, не ставлю. Можливо, це знову прозвучить якось зухвало. Не думаю, що я компетентний знімати докази. Є цілі курси зараз, їх пропонують, до речі, представникам медіа проходити і вчитися. Я деякі слухав, читав, щоб фільмувати саме докази агресії, докази військових злочинів, тому що є ціла номенклатура вимог для того, щоб вони були прийняті потім. І це не був сізіфів труд.

Я фільмую реальність, я би так сказав. Я фільмую реальність, і намагаюсь (її показувати - ред.) без прикрас. Хочу, щоб її побачили якомога більша кількість людей.

- Воєнний журналіст - це робота чи спосіб життя?

- На жаль, дійсність вносить корективи. Це стало способом життя, з яким вимушені миритися рідні, друзі, і всі решта. Просто якщо ти не приймеш це в наших обставинах, коли ми тринадцятий рік це робимо, якщо ти не приймеш це як спосіб життя, в тебе «поїде кукуха»

- У вас робота забрала щось?

- Я не буду скаржитись.

- Наприклад, можливість щось робити?

- Здоров'я забрало можливість грати в баскетбол. А я люблю грати в баскетбол.

- А ви ж тренер з баскетболу?

- Я тренер з баскетболу. На жаль, спина і коліна не дозволяють зараз. Це, може, просто вік уже. Може, тут нема що грішити на війну, просто час прийшов.

Давайте так: це не робота забрала, це війна забрала, як і у нас у всіх щось забрала. В мене забрала можливість вільно подорожувати. Я обожнюю подорожувати. Мені це шалено подобається. І, на жаль, ця опція в звичайному режимі закрита.

Як я вам казав, мені дуже подобалось повертатися в Україну. Мені подобалось повертатися в Україну з однієї простої причини - що от в мене завтра випадає два вихідних, я дома дружині кажу: «Слухай, поїхали, навіть якщо на літак дорого, чи щось таке». Ну хоча можна було і так - у машину сіли. Я пам'ятаю, ми якось кілька разів їздили, в мене дорога від Києва до Любліна займала 10 годин. Або в Угорщину, на якісь мінеральні джерела. Сіли на машину, переїхали. О шостій вечора виїхали - о шостій ранку ми в Будапешті. Ну яка проблема? Ти сів і поїхав. Це забрала. Забрала ще, на жаль, багато людей. І це, мабуть, найбільша проблема, це найбільша біда, - думаю, вам і Андрій таке казав, і всі вам будуть казати, - дуже багато номерів, які ніколи вже відповідати не будуть.

- Закінчить фразу: «Я там, щоб...»

- Я там, щоб цього більше ніколи не було. Ніколи-ніколи. Це не надзадача, розумієте? Ми сьогодні казали з вами, що медіа - це зброя масового впливу. Я не тішу себе ілюзією, що мій сюжет здатен зупинити війну. Ну, я хотів би зняти такий сюжет.

Знаєте, якщо, може, у вас є запитання «що б ти хотів?», я б залюбки зняв сюжет, який зміг би зупинити війну, або, принаймні, сприяв цьому.

Я все-таки тішуся, що здоровий глузд має перемагати, навіть в перевернутому догори дригом світі, і рано чи пізно - що без війни краще, ніж з війною. Має значення, на яких умовах завершення війни буде, безумовно, але в цілому - без війни краще жити, ніж з війною. Є купа проблем, які треба людству вирішувати.

Я хочу, щоб суспільство було залучено в цю історію, тому що якщо суспільство буде залучене в цю історію якомога більше, ми зможемо якомога швидше це закінчити.

- Чому ваша професія важлива? Одним реченням.

Я вважаю, що в принципі журналістика - це рушійна сила будь-якого суспільства.

- Скажіть одну фразу, якою можна охарактеризувати вашу роботу.

- Є жартівлива версія. Це робота для тих, хто більше нічого не вміє.

- Серйозно?

- Якщо серйозно, моя робота дуже цікава, я сподіваюсь, ще й трошки корисна.

Публікацію підготовлено в межах проєкту «Стійкість і добробут українських медійних фахівців у воєнний час» (ReWell-UMedia)